Татранська магістраль. Частина 1

Татранська магістраль – це найдовший шлях у Татрах протяжністю 72км. Проходить він південною (словацькою) стороною. Починається в Яловецькій Долині на висоті 800 м н.р.м., а закінчується біля Велкего Білого Плеса 1615 м н.р.м. Шлях позначений на туристичних картах червоним кольором, як головний. Йдучи ним, ви побачите найзахопливіші пейзажі у Високих Татрах.

У три заходи нам вдалося пройти частину шляху, оскільки йдемо ми з групами не поспішаючи, насолоджуючись навколишньою природою і суворою красою гір. Про ці три ділянки магістралі я і розповім.

Перша частина. Попрадське Плесо – Батизовське Плесо

Наш шлях розпочався від паркінгу, що розташований прямо при станції татранської електрички “Popradske Pleso”. Від нього ми рушили синім шляхом до першої точки призначення з однойменною назвою. Дорога асфальтована, дуже легка. Набагато коротша і простіша, ніж до Морського Оку польською стороною.

Піднімалися ми 1,5 години, зробивши гак через меморіал жертв Татр. Рекомендую вам так само звернути праворуч на жовту доріжку і пройтися серед хрестів і пам’ятних таблиць. Навіщо? Щоб ставитися з повагою до дослідників, підкорювачів вершин і рятувальників, для яких гори стали останнім притулком.

Щороку в Татрах гине близько 10 людей! Часто через легковажне ставлення до виходу в гори і відсутність спеціального спорядження, такого як: каски, страховки, гірські черевики, відповідний одяг, засоби зв’язку. Дуже важливо так само порівнювати свої сили з труднощами обраного шляху і пам’ятати, що хороший турист – живий турист. Не варто долати перешкоди за будь-яку ціну, оскільки вона може бути занадто високою. А так само не рекомендую сходити зі шляху. Якщо ви зіб’єтеся з вірної дороги, то існує дві небезпеки: а) заблукаєте і не вийдете до людей до ночі, б) вас буде дуже нелегко знайти рятувальникам.

Повертаючись до меморіального кладовища… Попри сумне призначення місця, воно не залишає тривалого осаду смутку. Можливо, через яскраво розфарбовані хрести або безліч туристів, які вчитуються в таблиці. Тут можна знайти написи і російською мовою. Наприклад, як цей, де повідомляється про падіння військового літака біля Герлаха. Сталася катастрофа 1944 року. Пам’ятну дошку доповнено гвинтом, знайденим на місці катастрофи.

Варто пройти трохи далі жовтим шляхом, як нам відкривається краєвид на Попрадське Плесо, що знаходиться на висоті 1494м н.р.м. Це гірське озеро займає площу майже 7 гектарів і має глибину 17,6 м. Вода у водоймі морського, зеленого відтінку. Через велику кількість водоростей в озері водиться гірська форель, яку ви можете помітити між камінням.

Обійшовши Попрадське Плесо з лівого боку, наша група зупинилася перепочити в гірському готелі, що виріс із невеликого притулку кінця 19-го століття. Тут туристи можуть переночувати і підкріпитися гарячою їжею. Розплатитися можна карткою.

Через готель проходить кілька шляхів. Синій веде на Риси – найвищий пік польської частини Татр, а червоний є частиною Татранської Магістралі. Саме другим шляхом ми і рушили, ґрунтовно набравшись сил перед сходженням на гору Остерву. Хоча висота її відносно невелика (якихось 1984 м н. р. м.), але підйом досить виснажливий, бо доводиться підніматися кам’янистою стежкою, яка різко йде вгору і звивається серпантином.

На схилах Остерви в короткі моменти відпочинку можна було під’їсти брусниці, чорниці, а також знайти гриби. Так, так! Тут ростуть маслюки, рижики та інші цілком їстівні грибочки. Тільки ось збирати їх туристу незручно.

На підході до вершини Остерви всю Менгушовецьку долину з Попрадським Плесом у центрі видно, як на долоні. Таке собі зелене око в оточенні гірських вершин.

Після короткого відпочинку наша команда рушила далі, залишаючи по лівий бік пік Остерви (Ostrva), а по лівий гору Темпа (словацькою Tupa). Не дивуйтеся, назви польською і словацькою злегка відрізняються. До слова, підіймалися ми на гору години 1,5, як і вказано на туристичній карті.

Подальший наш шлях лежав до Батижовецького Ставу (Batizovske Pleso), що лежить на висоті 1884м н.р.м. Дорогою ми то піднімалися вище 2000м, то спускалися. Часом доріжка зникала під кам’яними обвалами, які залишають після себе лавини, що зійшли.

І як тут не згадати сумну історію про найбільшу лавину в Татрах. Зійшла вона жолобом між Скрайньою Баштою і Малою Баштою 20 січня 1974 року. Лавина була настільки величезна, що перетнула Менгушовецький Потік і зупинилася, тільки піднявшись на висоту 44м протилежним схилом. Сталося це всього за 400м від сьогоднішнього гірського готелю над Попрадським Плесом. На тому схилі, на нещастя, тренувалися лижники на чолі з інструктором – хлопці зі словацького будівельного технікуму. 24 людини опинилися під сніговим завалом. Під час рятувальної операції вдалося відкопати 11 лижників. Одного хлопця знайшли живим після 5-годинного перебування під снігом, завдяки псу, який вказав місце його перебування. Тіла ще 10 людей виявили протягом наступних кількох днів. Серед них і інструктора з 12-річним сином. А останки ще двох лижників знайшли на місці катастрофи лише навесні.

Тому й не рекомендують ходити взимку в Татри та й високогірні траси закривають по словацькій стороні вже в середині жовтня.

Однак, повернуся до подальшого опису походу.

Уже дві третини шляху були за нами, як небо заволокло хмарами, і почав накрапати дощ. Спочатку ми не надали цьому значення, а даремно… Краплі падали дедалі частіше, перетворюючись на осінню зливу, супроводжувану різким холодним вітром. Тож не дивно, що побачивши розвилку з жовтою стежкою, яка веде донизу, уся група радо почала спускатися. А до озера залишалося якихось пара сотень метрів! Здавалося, ось він, зовсім поруч – Батижовецький Потік, що спадає водоспадом, а значить і сама водойма. Однак, часом здоров’я важливіше за красиві краєвиди. І ми пішли вниз, залишаючи на наступний раз Батижовецький Став і Щльонзкі Дім (Sliezsky Dom), що знаходиться далі.

Години за дві наша група спустилася до зупинки татранської електрички Вижне Хаги (Vysne Hagy), звідки в затишних вагончиках ми повернулися до нашого паркінгу. А дощ припинився приблизно на середині останнього відрізка шляху 😉 Ось такі підступні Високі Татри.