Я полюбила зиму, коли навчилася ходити у своєму темпі і добирати одяг
Я полюбила зиму, коли навчилася ходити у своєму темпі і добирати одяг. На курсі гідів все не так! На виїзд у Бескиди Сондецькі я мусила натягти на себе все найтепліше, як не одяглася б у гори ніколи при здоровому глузді. І все одно змерзла на кістку. Група не ходить – повзе. Стаємо “на панорамки”, тицяємо пальцями у кожну вершину. Карти і компаси трясуться у руках, зуби цокотять, ноги відмерзають, тіло дубіє. При цьому часу недостатньо, щоб напитися теплого (бо його треба вигребти з рюкзака) чи сходити між ялинки. У моєму бутерброді хрумтів лід. Снігу насипало сантиметрів зо тридцять, на деяких шляхах – ані сліду людини. Між собою ми припускали, що може це такий вихід на міцність, хто витримає – пройде далі. Словом, трасу на 4 години ми долали 10 годин. Я передбачала, що у притулку, де нас знову зійдеться 80 осіб, може бути тільки один чайник, тож забрала газ і свої баняки + спальник і коврик для спання на пілозі. Думала, важчий рюкзак, грітиме. Та де!
Другий день був подібний, тільки коротший.
Після такого виходу хочеться тільки лежати і танути під ковдрою – мерзлота не відпускає. Досі відчуваю підшкірний лід.
А на фоточках гарно, як то в горах Залік здала. І не відступлюся.